Емігрувати до сина – «зрадника Вітчизни» – дитячій письменниці Беллі Діжур допоміг Євген Євтушенко
Хто такий скульптор Ернст Неізвєстний – відомо, мабуть, якщо і не всім, то багатьом. А ось хто така Белла Діжур – знає дуже обмежене коло людей. Здебільшого ті, хто пильно стежив як за долею самого Ернста, так і взагалі за долями шестидесятників – людей мистецтва, які свого часу, повіривши в невідворотність «хрущовської відлиги», ледь не відкрили епоху «гласності» в суспільному житті на два десятиліття раніше, ніж це сталося.
Між тим, Белла Діжур – дитяча письменниця, поетеса, активний популяризатор природничих наук, наша землячка за народженням, якраз і подарувала світові нескореного радянським режимом художника-бунтівника, скульптора, творчість якого визнана на межі геніальності, якого намагався знищити (морально та ідеологічно) колишній керівник КПРС Микита Хрущов. І якому саме Ернст Неізвєстний створив знаменитий пам’ятник, що й досі стоїть над могилою «гонителя»… Белла Діжур останні свої рядки написала, коли їй виповнилося 103 роки.
ЗАБОРОНА ПИСАТИ «ЗА ВИЗНАЧЕННЯМ»
Але ж ми, власне – про Беллу. Народилася Белла Абрамівна Діжур у Черкасах у 1903 році. Батько її працював у системі залізничного транспорту Російської імперії. Він чудово орієнтувався в суспільно-політичному житті, тож одразу після початку Першої світової зрозумів, що на європейській території Росії буде «гаряче». А, як відомо, в таких перетурбаціях першими чомусь страждали євреї (незалежно від того, хто перемагав у війні). Тому він і зібрав родину в оберемок і перевіз (подалі від гріха) до Єкатеринбурга. Невдовзі виявилося, що «гаряче» в Росії буде скрізь, бо розпочалася Громадянська війна…
Зазначимо одразу, що майбутньому Великому Скульптору Ернсту поталанило з предками, генний матеріал яких вочевидь вплинув на його характер і долю. Так само, як і на долю матері Белли Абрамівни. Прадід Ернста з батькового роду був офіцером-кантоністом. Кантоніст – це єврейський хлопчик, якого силоміць забирали до лав царської армії, де він мав служити 25 років, починаючи з повноліття. А до того, як їм виповниться 18 років, давали штучні, «ніякі» прізвища, (в цьому разі – Неізвєстний), вивозили в дальні губернії, де у спеціалізованих таборах піддавали жорстокій муштрі, знущанням, спрямованим на те, щоб діти відмовилися від своєї віри і перейшли у православ’я. Хлопчики помирали, багато з них чинило самогубство. Дід Ернста витримав усе, прослужив 25 років, але був змушений змінити віру, охреститися. Це надало переваг, коли він узявся, як сьогодні кажуть, до бізнесу. Невдовзі йому присвоїли звання «купець І-ї гільдії». Вважайте – «генерал від купецтва». Ну, а предки самої Белли Абрамівни мали походження іспанське, аристократичне. То й виходило, що і в неї у крові не було «рабських клітин».
Переїзд на Урал врятував родину, а Белла дістала можливість вступити до педагогічного інституту імені Герцена – на хіміко-біологічний факультет. Доки вчилася – закохалася в Петроград, познайомилася з багатьма цікавими людьми, зокрема, з поетом Миколою Заболоцьким. У спогадах про ті роки писала: «Люди мого покоління, які жили на початку двадцятих років у Петербурзі, пам’ятають незрівнянну чарівність цього міста. Його білі ночі, притишені вулиці… музейні зали, куди нас, молодь, яка з’їхалася з провінції, пропускали безкоштовно і де ермітажні бабусі вводили нас до світу Рембрандта і Леонардо. На літературних вечорах ще можна було послухати Зощенка і побачити Гумільова. Ми ще не знали про кривавий терор, який творився під геніальним керівництвом Леніна. Ще не весь цвіт російської інтелігенції встигли розстріляти і вигнати».
Під час навчання в інституті почала писати вірші. Надрукували їх у інститутській стінній газеті – серце калатало, так приємно було. Але – виявила характер, заборонила собі віршування, поринула у природничі науки – фізику, хімію, біологію. Ні, вона таки складала «справжні» вірші. Але… Всіляким рецензентам і цензорам у тих віршах ввижалося щось «не те». Один із таких «літературних держиморд» писав:
«У віршах цієї дамочки щось таке закладене поміж рядків… І не розбереш, що саме, але явно не наше, не радянське…» Знайшовся, однак, розумний чоловік, який підказав: аби реалізувати свій літературний талант, треба писати… науково-художню прозу для дітей.
До речі, порада була дуже вчасною і дуже розумною. В такому жанрі в ті часи, та й багато років потому, ховався не один десяток талановитих авторів, які не могли писати неправду про оточуючу дійсність. А оскільки за правду можна було заплатити життям, писали або дитячі казочки, або фантастику… В Белли Діжур все виходило гарно. Вона стала популярною і відомою завдяки популяризаторським публікаціям і в місцевій, і в центральній пресі. Вчителювати припинила. Як казала потім сама, «не могла служити двом богам одночасно». Пішла на «вільний літературний хліб». Розповідала про ті чи інші мінерали, рослини, пояснювала геологічні особливості уральського регіону з допомогою самотужки опрацьованих народних легенд і власних оповідей, написаних доступно і цікаво.
На її роботи звернув увагу знаменитий письменник, дослідник природи і знавець уральської мінералогічної бази Павло Бажов. Він дав Беллі Діжур рекомендацію для вступу у члени Спілки письменників СРСР у 1940 році. Вчинок Бажова, між іншим, потребував громадянської мужності – Белла Діжур навіть у ті страшні роки розгулу сталінщини допомагала людям, м’яко кажучи, не дуже задоволеним діями влади. Вони збиралися в її домі, але чоловік, Йосип Мойсейович, був знаним і потрібним багатьом у місті лікарем. Тому ні його, ні непокірну дружину чіпати не наважувалися…
ДОПОМІГ ЄВГЕН ЄВТУШЕНКО
Публікації Белли Діжур для дітей 30-х років минулого століття залишилися в основному в архівах – на сторінках періодичних видань того часу. Вірші надрукували в журналі «Уральский современник». Та настала війна, що забрала до свого горнила одразу і чоловіка, і сина. «Пощастило» і їй, і їм: Йосипа Мойсейовича всього лише важко поранило, Ернста теж. Боєць з Ернста був ще «той»: якось запримітив, що «зальотний» генерал «підбиває клинці» до його подружки-медсестри – дав по пиці! Ледь до штрафбату не загримів… Але характер сина виковувала все-таки мати, вчила ні перед ким не гнутися. І сама не гнулася. Хоча їй довелося пережити ще одну хвилю небезпеки – коли наприкінці 40-х років Радянським Союзом прокотилася хвиля антисемітизму, знаменита «справа лікарів». Країною пройшли арешти. І вже партійні посіпаки писали: «Група антинародних письменників буде неповною, якщо не сказати про їхнє, так би мовити, поетичне відгалуження». А «поетичне відгалуження» уральських «безрідних космополітів» – саме вона, Белла Діжур. Вже було заготовлено папери на відрахування її із лав Спілки письменників СРСР. Врятував знову-таки Павло Бажов – поїхав до Москви, натиснув своїм чималим авторитетом… Пронесло.
Та почав «чудити» Ернст… Він повірив у «хрущовську відлигу». І, оскільки був суперталановитим скульптором, то й дісталося йому – за вищою мірою, персонально від «самого» Микити Сергійовича. Епізод, достойний опису… Коли на знаменитій виставці в Манежі Хрущов, розлючений побаченим, кричав відомі тепер усім хамські звинувачення, лише Ернст дав йому достойну відповідь. Хрущов, ошелешений відпором, відчув, однак, зовсім не хамство – ні, силу! Чоловічу нескоримість фронтовика. А потім йому принесли папери – про те, як воював Неізвєстний (де, до речі, і про ляпаса генералові теж було). Про те, як молодий командир взводу, коли солдати не піднялися в атаку під шквальним вогнем, пішов на ворога один. Хрущов, за спогадами свідків, згодом просив, щоб пам’ятник на його могилу зробив саме Ернст Неізвєстний. І вийшов справжній шедевр, нині відомий світові.
Так, після смерті Сталіна в країні потеплішав клімат, Белла Діжур змогла навіть видати кілька книжок фантастики для дітей – («Берег трьох братів», «Ліхтар землі»). А ще написала поему «Януш Корчак», в якій висловила захоплення людським подвигом цього вчителя. Але вже із середини 60-х розпочався тиск влади на сина. Не подобалася вільна творча манера Ернста, те, що його скульптури популярні і затребувані на «ворожому» Заході. Завершилося тим, що його все-таки вичавили із СРСР, і вона, Белла Діжур, стала ще й «матір’ю зрадника Вітчизни». Ернст був у США, а вона ще сім років сиділа «у відмові», чекала, що її відпустять до сина, бо чоловіка вже не було (не витримав знущань над сином – помер).
Допоміг друг Ернста – поет Євген Євтушенко. Він добре знав Беллу Абрамівну і одного разу не витримав, написав листа керівникові КДБ Чебрикову: «Белла Діжур – дитяча письменниця, прийнята ще Павлом Бажовим до лав Спілки письменників 1940 року, яка нікому в житті зла не зробила. І єдине її бажання – аби син поховав її, закрив їй очі. Ніяких військових секретів вона не знає. Як би не ставитися до Ернста Неізвєстного, але, на мій погляд, негоже такій могутній державі, як наша, мститися йому через 82-річну, ні в чому не винну, матір…»
За рік її відпустили. І там, у США, вона продовжувала працювати. А коли розпався СРСР, друкувалася в центральних журналах, приїжджала до Росії, на Урал. І коли їй було вже за сотню років, ще плекала творчі плани. Померла 2006 року.
НАША ГОРДІСТЬ
ГІГАНТСЬКА ЛІТЕРА «Ї» ПОТРАПИЛА ДО КНИГИ РЕКОРДІВ УКРАЇНИ
У центрі Рівного встановили гігантську літеру «Ї». Виготовлена із дерев’яного каркасу та червоного поліського льону, вона сягає 3,6 метра заввишки. Так неординарно в місті відзначили Міжнародний день рідної мови. Представники Книги рекордів України визнали літеру «ї» найвищою літерою української абетки, вручивши міській раді відповідний диплом.
Крім того, школярі-рівняни напередодні отримали листи від «Рідної мови» із пропозицією прийти і сфотографуватися з символічною літерою «ї». А ще учасники акції мали можливість освідчитися українській мові – для них підготували спеціальні наліпки.
Рекордна літера «Ї» надалі зберігатиметься в одній із шкіл міста. І буде функціональною – адже її можна використовувати як дошку для оголошень.
Ольга КОВАЛЕНКО, «Освіта України» № 9
